Захист біомедичних прав людини у Європейському суді з прав людини

До біомедичних прав відносять такі права, як право на повагу анатомії людської особистості, право на отримання інформації про діагноз і прогноз власного стану, право брати участь у прийнятті рішень про вибір методів лікування, аж до відмови від лікування взагалі і т.п. Виникнення цієї групи прав пов'язано як з розвитком і поглибленням, «проникненням» в біологічну сутність людини прав людини, так і власне з розвитком медицини і біології, виникненням нових аспектів прав людини.

У контексті правового регулювання біомедичних прав особливе значення має Конвенція Ради Європи про захист прав та гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології та медицини 1997 р.: Конвенція про права людини та біомедицину, яка була прийнята в 1997 р. в місті Ов'єдо (Конвенція про біомедицину). Станом на листопад 2011 р. Конвенцію про біомедицину підписали 35 держав, з них 28 держав її ратифікували. Україна підписала Конвенцію про біомедицину, але не ратифікувала її.

Важливим положенням є ст. 29 Конвенції про права людини та біомедицину 1997 р., згідно з якою Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) може виносити висновки з правових питань, що пов'язані з тлумаченням її положень, які носять рекомендаційний характер. ЄСПЛ може, не посилаючись безпосередньо на якусь конкретну справу, що знаходиться в судочинстві, надавати консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції 1997 р., на прохання: уряду однієї із сторін Конвенції 1997 р., проінформувавши про це інші сторони; Керівного комітету з біоетики.

Однак, звернень по тлумаченню Конвенції з біомедицини в ЄСПЛ з боку учасників Конвенції та Керівного Комітету з біоетики поки не надходило.

Важливим є той факт, що ще в період розробки Конвенції 1997 р. ЄСПЛ розглядав значну кількість скарг, і було б нерозумним наділяти його повноваженнями по розгляду додаткової категорії справ. Тим не менш, недоліком Конвенції 1997 р. деякі автори вважають відсутність можливості звернення до Європейського суду з прав людини для захисту порушених прав. Так само, заявник в ЄСПЛ не може обґрунтовувати свої вимоги виключно на нормах Конвенції 1997 р. у відповідності зі ст. 35 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.

Проте, у низці справ, ЄСПЛ посилається на положення Конвенції про права людини та біомедицину 1997 р.

Так, у справі Гласс проти Сполученого Королівства розглядалося порушення права на повагу до приватного життя, і, зокрема, права на особисту недоторканність, а саме – згоди на медичне втручання. ЄСПЛ було визнано, що рішення про здійснення лікування всупереч запереченням пацієнта (або його законного представника) свідчить про наявність втручання в право на повагу до його приватного життя та його право на фізичну недоторканність (Glass v. the United Kingdom). Також ЄСПЛ в рішенні по даній справі підтвердив, що така згода має бути добровільною, ясно вираженою та проінформованою, тобто ЄСПЛ застосував положення Конвенції про права людини та біомедицину 1997 р. до конкретної справи. ЄСПЛ постановив, що не вважає законодавство, яке застосовувалось Сполученим Королівством в тій чи іншій мірі несумісним з принципами, встановленими в Конвенції про права людини та біомедицину 1997 р. Таким чином, ЄСПЛ може оцінити відповідність внутрішньодержавного законодавства з принципами Конвенції про права людини та біомедицину 1997 р.

У рішеннях Кіпр проти Туреччини, Вo проти Франції (при тлумаченні поняття «втручання»), Еванс проти Сполученого Королівства, Hülya ÖZALP проти Туреччини (ст. 5 право на згоду), Juhnke проти Туреччини, VC проти Словаччини (порушення ст. 5 Конвенції про права людини та біомедицину 1997 р., на яку посилався заявник в Конституційний суд Словаччини) ЄСПЛ посилався на положення Конвенції 1997 р.

Захист біомедичних прав безпосередньо Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р. не передбачено, але звернення можливе за низкою статей Конвенції 1950 р., і така практика існує, наприклад, при порушенні статей 2, 3, 6, 8.

Зокрема, у разі порушення біомедичних прав людини можна посилатися на ст. 2 (право на життя), ст. 3 (заборона тортур), ст. 6 (право на справедливий судовий розгляд), ст. 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції 1950 р., що підтверджується судовою практикою (Josef Prinz v. Austria : Judgment of 08/02/2000. §26-27. Hudoc; Josef Prinz v. Austria : Decision. 10/04/1997. Hudoc; D.V. v. Bulgaria : Decision of 16/04/1998. Hudoc; X v. Denmark, Application 39974/82, Decision of 2 March 1983. Hudoc; Roche v. UK: Judgment of 19/10/2005. Hudoc. §141-142).

Порушенням біомедичних прав є проведення біомедичних дослідів без згоди випробуваного, що можна віднести до нелюдського поводження і дані дії підпадають під дію ст. 3 Конвенції 1950 р.. У рішенні по справі Х. проти Данії, було визнано, що лікування експериментального характеру без згоди пацієнта може в певних випадках розглядатися як дія, що суперечить ст. 3 Конвенції 1950 р. Також було зазначено, що дане твердження не відноситься до випадків скоєння за згодою пацієнта операції, в ході якої лікар використовує новий інструмент (X v. Denmark, Application 39974/82, Decision of 2 March 1983.).

Проаналізована практика ЄСПЛ пов'язана із захистом біомедичних прав, що дозволило виділити кілька груп справ:

До першої групи ми можемо віднести справи, пов'язані з порушенням репродуктивних прав людини, наприклад, право на легальний аборт ( справа Д. проти Ірландії, Tysiąc проти Польщі, A, B, C проти Ірландії, Z проти Польщі), право на медичну допомогу (Еванс проти Сполученого Королівства, Діксон проти Сполученого Королівства, S.H. та інші проти Австрії), право на смерть (доведення до самогубства) (Санлес проти Іспанії, Pretty проти Сполученого Королівства, Ернст Хаас проти Швейцарії, Ульріх Кох проти Німеччини.

У другу групу можна виділити справи, пов'язані з порушенням права на згоду на медичне обстеження або лікування. Загальні питання права згоди на медичне обстеження або лікування були розглянуті в справі Hoffmann проти Австрії, Glass проти Сполученого Королівства, Jalloh проти Німечиини, Bogumil проти Португалії. Питання згоди на гінекологічне обстеження розглядались в справах Juhnke проти Туреччини, Salmanoğlu і Polattas проти Туреччини. Згода на операцію стерилізації ( справа V.C. проти Словаччини).

До третьої групи відносяться справи, які пов’язані з порушенням прав ВІЛ-інфікованих, наприклад, питання пов'язані із загрозою зараження ВІЛ – ( справи Arcila Henao проти Нідерландів, N. проти Сполученого Королівства); ізоляції ВІЛ-інфікованих ( справа Enhorn проти Швеції); питання конфіденційності ( I. проти Фінляндії, Armonien проти Литви, Biriuk проти Литви, Colak and Tsakiridis проти Німеччини); питання, пов’язані з превентивними заходами та доступу до лікування ( справа Shelly проти Сполученого Королівства, Алексанян проти Росії).

До четвертої групи належать справи, пов’язані з правом знати своїх біологічних батьків ( справи Odièvre проти Франції, Jaggi проти Швейцарії, Phinikaridou проти Кіпру).

Хендель Н. В., кандидат юридичних наук